Крізь роки і печалі

19 березня відома українська  поетеса – шістдесятниця, письменниця, дисидентка, Лауреатка Шевченківської премії,  Ліна Костенко, відзначила свій 95-й день народження. З цієї нагоди, студенти коледжу взяли участь у вечорі поетичного настрою «Крізь роки і печалі», що відбувся в гуртожитку №2.

Студентка групи Мп – 12  Машевська Вікторія, завідувач бібліотеки  Вацко Вікторія      запросили  у поетичний світ Ліни Костенко: ділилися спогадами відомих особистостей про поетесу, читали її вірші. Бібліотекар познайомила присутніх з її життєвим і творчим шляхом.

Вона не любить, коли з неї роблять «ідола», звеличують чи обсипають пишними епітетами. Тому без зайвого красномовства, але щиро, пишемо про цікаві  історії з життя поетеси — яка мріяла стати льотчицею в дитинстві, чому жбурляла в Івана Драча нагородою та як таємно від доньки їздила в Чорнобиль.  А ще – про її роздуми про те, як пані Ліна «всі 30 років незалежності знала, що росіяни на нас нападуть». У дитинстві Ліна Костенко мріяла стати льотчицею.

Одного разу взяла мамину парасольку, відірвала з неї чорну тканину, а на каркас натягнула простирадло. Так намагалась відтворити парашут, який бачила в небі. І збиралась відтворити політ із парашутом, стрибнувши з горища! Розчарування було неминучим, та ще й забилась сильно. Але силу волі вже в дитинстві мала залізну — не зронила ні сльозинки, стерпіла біль.

Тато Ліни Василівни — представник інтелігенції, поліглот і викладач Василь Костенко, знав 12 мов. У школі викладав мало не всі дисципліни. Був визнаний «ворогом народу» в 1936 році та засуджений до 10 років у концтаборі. Є цікава легенда: коли до оселі Костенків нагрянули НКВД-исти й веліли показати, де в хаті захована зброя — пан Василь вказав рукою на колиску: «Отам!» В ліжечку спала маленька Ліна.

Перший вірш Ліни опублікували у 1946 році в дитячій газеті «Зірка». А за рік до цього юна поетеса із рук у руки віддала рукописну збірку своїх поезій Павлу Тичині, який завітав до школи № 123 на Куренівці, де вона навчалась. Обираючи професію, Ліна спершу думала про вчительство та збиралась продовжити справу батьків. Тож вступила до Київського педагогічного інституту. Та згодом потяг до поезії переважив, і талановита дівчина вступила до Літературного інституту в москві. Вже на той час її вірші мали особливий стиль та викликали захоплення.

15 років: саме стільки часу вірші Ліни Костенко були під забороною.
Сама поетеса приєдналася до дисидентського руху — не могла дивитись мовчки на арешти інтелігенції. У травні 1966 року в Спілці письменників України, де ставили тавро на «націоналістичних відщепенців», молодь влаштувала овацію Ліні Василівні, яка горою стала на захист Івана Світличного, Опанаса Заливахи, Михайла Косіва і Богдана Гориня. Твори Костенко публікували лише за кордоном (журнали в тодішній Чехословаччині, газети в Польщі), а в Україні зустрічалися «самвидави» — переписані від руки вірші без відома цензури. Лише в 1977 році заборони друкувати Ліну трохи послабили, і вона дістала свої твори з довгої шухляди. Один із таких творів, що пролежав кілька років — історичний роман «Маруся Чурай» у віршах. Він принесе поетесі світове визнання й найвищу літературну премію України — Шевченківську.

До речі, про нагороди! Ви й без нас чули знаменитий вислів Ліни: «Політичної біжутерії не ношу». З цими словами вона відмовилась від звання Герой України. Але є історії про не отримані пані Ліною нагороди, про які мало хто знає. За життя поет Іван Драч розповідав журналістці «Освіторія.Медіа» Олені Юрченко:

— Мене попросили передати Ліні медаль Світового конгресу українців, яку привезли з Канади. Але що тут почалось, коли я після довгої передмови спробував вручити Ліні нагороду під час урочистого вечора! Вона з усієї сили жбурнула її в далекий кут та грізно до мене промовила: «Я не хочу цієї медалі! Навіщо вона мені?» Я теж розлютився не на жарт. Кажу: «Якби в мене зараз у руці був пістолет — я б стрельнув і в тебе, і в Миколу Жулинського, і в посла України в Італії — Анатолія Орла!» Слава богу, того вечора все скінчилося миром і ніхто не постраждав — ні фізично, ні морально.

 Ліна Костенко писала кіносценарії.
Один із них — «Перевірте свої годинники» — екранізували. Фільм розповідає про українських поетів, які загинули під час Другої світової війни. Стрічку зафільмували в 1964 році, але переробок сценарію було так багато, що Ліна Василівна зрештою відмовилася від авторства.

З початку 90-х років Ліна Костенко — постійна учасниця наукових експедицій до Чорнобиля, які курував Ростислав Омеляшко. Поетеса так казала про поїздки в Зону Відчуження: «Може бути, там я спасаю душу». Згодом вони перетворилися на місію порятунку культурної спадщини Полісся. Ліна Костенко як справжня ентузіастка збирала, рятувала та каталогізувала цінні експонати з «мертвих сіл». Вона так говорила про свої поїздки: «…Це моя добровільна еміграція!

Я їжджу в Чорнобиль… набратися сил. І не відмовляюся від усього того, чим пригощають місцеві. І пироги з ягодами їм, і воду з криниці п’ю. Хоча повторювати цього, мабуть, не варто, особливо молодим людям».

Як і всі науковці, які їздили до Чорнобиля, Ліна Василівна доволі частими поїздками підривала своє здоров’я. Донька Ліни Костенко, Оксана Пахльовсь-ка, була дуже незадоволена поїздками матері. Тому Ліна Костенко час від часу влаштовувала «таємні» виїзди до Чорнобиля — не хотіла засмучувати доньку.

Початок широкомасштабної війни Ліна Костенко зустріла в Києві..
.. у знаменитому 13-поверховому будинку на Олеся Гончара, 52, який ще називають «письменницьким». А все тому, що 40 років тому у цій будівлі жили виключно письменники, а збудували його ще на початку 80-х років 20 століття на кошти літературного фонду в формі розгорнутої книги. І коли під Києвом тривали запеклі бої, Ліна Василівна продовжувала творити:

— Уявіть собі, я писала. Розумієте, я ж належу до покоління, яке пережило Другу світову війну, і мені оці бомби о 4 ранку, вони мені звичні. З мого дитинства. А тепер, знову почула ті самі бомби, тільки страшніші. Ви знаєте, мушу вам сказати, що я не злякалась. Я ні разу не пішла в укриття. Воно гуде — я думаю, ну добре, уб’є то уб’є. В укриття не пішла і весь час писала. Перший місяць, правда не дуже писалося. Перший місяць — весь час слідкувала за кожним кроком, нюансом цієї війни, а потім взяла себе в руки і почала писати, писати і все. А інші люди, кожен у своїй професії робить своє.

Влітку 2022 року посол Франції в Україні Етьєн де Понсен нагородив Ліну Костенко орденом Почесного легіону в Києві. Тоді вона присвятила цю нагороду всім українським воїнам зі словами: «Вони — наш найпотужніший легіон». І розповіла  дещо знакове:

Коли мене звинувачували в антирадянській творчості та викликали на розправу, я їм просто процитувала Камю – що світ поділяється на чуму та на її жертв, і мій вибір – не стати на бік чуми. Це взагалі був девіз шістдесятників – не стати на бік чуми, а тепер це вже альтернатива для всього  людства, тому що вібріони чуми нікуди не зникли, як і передбачав Камю, і ці вібріони росли, наливалися люттю і зараз обрушилися на Україну у формі найпотворнішої війни.

 У 2022 році Ліну Костенко  запитали  про те, що може зупинити росіян, які розпочали війну проти України. Пані Ліна відповіла:

— Це ж імперія, давня-предавня… Не питайте мене про це, я дуже добре знаю, що таке росіяни, я не хочу нічого поганого говорити про росіян, і я ніколи не мала жодного поганого почуття до жодного народу. А зараз росіян я терпіти не можу. Я всі 30 років Незалежності знала, що росіяни на нас нападуть. Я знала це. І навіть у цій книжці про «українського самашедшого» («Записки українського самашедшого», роман письменниці 2010 року), — вони думали, що це сумасшедший, а він там єдиний був нормальний. Він знав, що одного разу Україна прокинеться в іншій країні. Так ми і прокинулись, під час війни. Ну, нічого, нічого… Я ж казала вам, що французи казали про українців: перемога або смерть!

Поезія Ліни Костенко була актуальна вчора , залишається такою сьогодні і звучатиме в майбутньому, бо в  її словах – сама Україна: незламна, горда, вільна.